Ухвалено законопроект про скасування суспільних станів в Україні

Скасування станового поділу було поворотним моментом для людства. Сучасні розвинені суспільства відмовилися від цієї феодальної спадщини на користь задекларованої рівності всіх громадян. Винятками залишаються лише окремі держави, як-от Велика Британія, де титули та монархія досі зберігаються, хоч і мають переважно символічний характер.

Процес відмови від станів у Європі проходив кількома етапами. Перша хвиля почалася наприкінці XVIII століття під час буржуазних революцій, ключовою з яких стала Велика французька революція. Друга хвиля відбулася на початку XX століття, коли фінал Першої світової війни призвів до розпаду великих європейських імперій — зокрема Російської та Австро-Угорської, частиною яких на той час були українські території.

Російська імперія тривалий час зберігала чітку станову ієрархію. На початок Першої світової війни її населення було офіційно поділено на 4 стани –  дворянство, духовенство, міщан та селян. До міщан входили купці та ремісники. Окремими категоріями були козацтво і так звані “інородці”, зокрема представники народів Азії.

Дворянство, що пішло ще від княжих дружинників та бояр Давньої Русі, володіло статусом вищого привілейованого стану і мало монополію на державне управління та велике землеволодіння. На початку XX cтоліття воно поділялося на спадкове, та особисте (без права передачі дітям). Представники цього стану мали право обіймати вищі державні і військові посади. Вони були вільні від обов’язкової державної служби, могли створювати дворянські зібрання, а також володіти землями й надрами. Водночас дворяни були повністю звільнені від тілесних покарань, подушного податку та обов’язкової строкової військової служби (до запровадження загальної повинності). Головним обов’язком дворян залишалася вірність імператору та державна служба, а також сплата внесків на утримання власних станових органів.

Духовенство також належало до привілейованого стану і ділилося на чорне (ченці) і біле, що складалося з парафіяльних священиків і дияконів. Представники духовенства були повністю звільнені від усіх державних податків, тілесних покарань та військової повинності, причому священослужителі не призивалися до армії навіть після запровадження загального призову у 1874 р. Вони мали право розпоряджатися церковними й монастирськими землями і майном. За більшість правопорушень відповідали перед особливим духовним судом. До їхніх основних обов’язків належали ведення книг обліку народжень, шлюбів і смертей, здійснення релігійних обрядів, духовно-моральне виховання населення та контроль за дотриманням державних релігійних свят. 

Міщанство зародилося в давньоруських містах серед ремісників і торгівців, а в добу Речі Посполитої розквітло завдяки Магдебурзькому праву, що надало містам самоврядування. За Гетьманщини та в часи імперії цей стан об’єднав купців, цехових майстрів і дрібних містян, сформувавши до початку двадцятого століття базу для міського середнього класу та підприємництва. У Російській імперії Магдебурзьке право не діяло (за рідкісними виключеннями), але міщани все ж таки мали привілеї. Статус міщан суттєво відрізнявся залежно від категорії. Почесні громадяни мали право брати участь у міському самоврядуванні та були звільнені від подушного податку, тілесних покарань і рекрутчини, сплачуючи лише збори за власність. Купці першої та другої гільдій звільнялися від подушного податку й тілесних покарань. Власне міщани та цехові ремісники мали право володіти нерухомістю в містах, вести дрібну торгівлю й об’єднуватися у цехи чи міщанські громади, але мусили сплачувати державні й міські податки, виконувати загальну військову повинність і купувати паспорти для виїзду з міста.

Селянство від самого початку було найчисельнішою основою суспільства, пройшовши шлях від відносно вільних общинників Давньої Русі до поступового закрепощення в часи Речі Посполитої та імперської доби. Наприкінці вісімнадцятого століття кріпацтво остаточно позбавило селян особистої свободи. Навіть після реформи 1861 р. селянство залишалося податним і юридично обмеженим станом, який ніс основний тягар податків та постачав війська для армії. Аж до 1904 р. до селян застосовувалися тілесні покарання. Таким чином селяни були найбільш зацікавлені у скасуванні суспільних станів.

Козацтво було привілейованим військово-службовим станом, юридично відокремленим від селян. Головним привілеєм козаків було володіння великими земельними наділами, звільнення від подушного податку та збереження елементів станичного самоврядування. За це кожен чоловік підлягав обов’язковій військовій службі, купуючи коня, форму та холодну зброю власним коштом.

В Австро-Угорщині соціальні стани були офіційно скасовані ще у 1848 р., але на практиці суспільство так само ділилося на чіткі соціальні та майнові верстви, які часто функціонували за традиційними становими звичаями.

30 вересня 1919 р. уряд Директорії на чолі з Ісаком Мазепою ухвалив законопроект про скасування суспільних станів в Україні. Законопроєкт мав виняткове значення для будівництва модерної української держави, вiн остаточно ліквідував привілеї колишньої шляхти, дворянства та духовенства.

Видання з фонду НІБУ:

Мазепа, Ісаак Прохорович (1884—1952) Україна в огні й бурі революції 1917–1921 Т. 1 Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія / І. П. Мазепа. – 209, [3] с.

Блануца, Андрій Васильович. Україна та Росія на перехрестях історії: справи і дні людей “військового чину”: повсякденне життя російського дворянства і української шляхти у XVI – першій половині XVII ст.: посібник для вчителя Модуль 3 / А. В. Блануца, В. Д. Назаров. – Київ : Освіта, 2012. – 88 с.

Яковенко, Наталя. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Н. Яковенко. – 2-е вид. переглянуте і виправлене – Київ : Критика, 2008. – 469 с.