Центральна Рада ухвалила створення першого уряду України

28 червня 1917 року – Мала Рада Української Центральної Ради на своєму засіданні ухвалила створення першого уряду України.

Наприкінці червня 1917 року Мала Рада Української Центральної Ради ухвалила створення Генерального секретаріату — першого вітчизняного уряду у ХХ столітті. Це рішення стало прямим наслідком проголошення Першого Універсалу, який декларував перехід України до автономії. Для реалізації політичних заяв на практиці Центральна Рада потребувала дієвого виконавчого органу.

Головою новоутвореного уряду призначили Володимира Винниченка, який одночасно очолив відомство внутрішніх справ. Організацію війська доручили Симону Петлюрі, а міжнаціональні питання — Сергію Єфремову. Загалом до складу першого секретаріату ввійшли вісім керівників ключових напрямів та генеральний писар.

Формування власного уряду означало перехід від політичних дискусій до практичного управління. Генеральний секретаріат почав вибудовувати роботу місцевої адміністрації, фінансової системи, судів та освіти. Цей процес потребував значних зусиль, оскільки повноваження нового українського органу ще належало узгодити з російським Тимчасовим урядом, який спочатку відмовлявся визнавати законність дій Центральної Ради.

30 червня 1941 року у день вступу до Львова німецьких військ у місті розпочалось переслідування євреїв, апогей якого припав на 1 липня.

30 червня 1941 року разом зі вступом до Львова військ Третього Рейху місто охопила хвиля масового насильства проти єврейського населення. Апогей цих трагічних подій припав на 1 липня. Передумовою стало те, що у львівських тюрмах, зокрема на Лонцького та в Бригідках, виявили понад 3000 тіл політичних в’язнів. Їх жорстоко розстріляли працівники НКВС перед відступом радянської влади. Окупаційна пропаганда миттєво використала цю трагедію для розпалювання антисемітської істерії, звинувативши євреїв у причетності до більшовицьких злочинів. Окупанти цілеспрямовано спрямували гнів та агресію місцевих жителів на єврейську громаду.

Беззбройних людей масово виганяли з їхніх домівок та змушували йти до в’язниць. Там євреїв примушували голіруч виносити розкладені тіла вбитих в’язнів, мити бруківку та стіни. Цей процес супроводжувався публічними приниженнями, знущаннями, жорстокими побиттями та вбивствами, які чинили як солдати, так і частина натовпу цивільних осіб. Вулиці міста перетворилися на арену кривавої розправи, яка тривала 3 або 4 дні і поклала початок масштабному Голокосту на території Галичини під час Другої світової війни.

Точна кількість жертв цих липневих днів залишається предметом дискусій серед істориків і за різними оцінками становить від 2000 до 4000 осіб. Дослідники продовжують вивчати ступінь участі різних груп місцевого населення у погромі, проте постійно наголошують на керівній ролі спецпідрозділів окупантів у його організації. Цей спалах жорстокості став першим актом системного терору, що призвів до майже 100-відсоткового знищення єврейської громади Львова.