День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони CPCP, який очолював особисто Сталін, ухвалив постанову № ГОКО-5859 про депортацію кримських татар. Радянське керівництво розглядало Крим і Кавказ як важливі плацдарми для майбутньої війни з Туреччиною і вдалося до жорсткої політики, щоб прибрати з цих регіонів нелояльне до радянської влади населення.

Оскільки більшість чоловіків перебувала на фронтах Другої світової, в Криму залишались переважно жінки, діти та люди похилого віку. Вони й стали жертвами червоних катів – вранці 18 травня 1944 р. у домівки кримських татар прийшли бійці НКВС і наказали у найкоротший час узяти все необхідне та під конвоєм їхати до залізничних станцій. У більшості випадків кримським татарам не пояснювали, що відбувається, куди саме їх везуть, а на збори давали не більше 15 хвилин. Тих, хто чинив опір, за свідченнями очевидців, розстрілювали на місці. Нажаханих людей на залізниці “під зав’язку” набили у товарні вагони й відправили до Середньої Азії та Сибіру у сімдесяти ешелонах. Під час кількатижневої дороги людей майже не годували й не давали навіть води. Туалетом слугувала дірка у підлозі вагона. У телеграмі Сталіну НКВС прозвітував про виселення 183 155 осіб. За даними енциклопедії Britannica, їх було понад 200 000. Від нелюдських умов перевезення, а також у перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих кримських татар.

Щоб виправдати ці дії радянська пропагандистська машина оголосила кримських татар “зрадниками” і звинуватила у “пособництві нацистам”. Формальною причиною для цього стало те, що 51-ша армія (яка фактично не мала озброєння) не чинила спротиву противникові. Ось як описав ситуацію, що склалася на 24 вересня – 16 листопада 1941 р., боєць 476-го полку 51-ї армії Абдураман Барієв у своїх “Спогадах про воєнні роки”: “Було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Міномети й кулемети були поламані й непридатні…”

На цьому фоні особливо цинічно виглядає факт, що у 1945 і 1946 рр., депортували ще майже 9 тисяч кримських татар, які повернулися додому з фронту. Тільки “на спецпоселенні” в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі бойові нагороди, зокрема п’ятеро кримських татар одержали звання “Герой Радянського Союзу”, а видатний пілот Амет-Хан султан носив звання “Двічі Герой Радянського Союзу”.

Депортоване населення радянська влада офіційно перевела у статус “спецпереселенців”. Цей режим означав тотальний контроль з боку каральних органів, обов’язковий облік у комендатурах та залучення до виснажливої, примусової праці. Виконувати важку роботу знесиленим від голоду та хвороб людям було вкрай важко. Через критичний брак одягу та взуття їхні діти були позбавлені навіть можливості ходити до школи.

Тим часом на Кримський півострів організовано скеровували переселенців із РРФСР та УРСР, заселяючи їх безпосередньо в оселі, що раніше належали депортованим кримським татарам. Водночас радянська каральна система вдалася до масштабного перейменування: історичні кримськотатарські назви міст, сіл та вулиць були тотально замінені на російські, що повністю спотворило автентичну топоніміку регіону. Така політика тоталітарного СРСР щодо корінного народу фактично продовжила імперський курс Росії з колонізації Криму.

Навіть після смерті Сталіна кримським татарам так і не повернули їхні права та не дозволяли повернутися на Батьківщину. Фактично, заслання тривало до масової репатріації, що розпочалася після 1987 р.

При написанні статті використані матеріали сайту https://www.radiosvoboda.org

Інформація з сайту НІБУ