Всесвітній день книги та авторського права

Книга – письмове або друковане повідомлення значного обсягу, призначене для публічного розповсюдження та зафіксоване на матеріалах, які є водночас легкими та достатньо міцними, щоб забезпечити порівняно легке транспортування. Завдяки цьому книга долає межі часу й простору, щоб проголошувати, роз’яснювати, а також зберігати та передавати знання. Книги супроводжували процес збереження та поширення інформації у кожному освіченому суспільстві.

Найдавніші вцілілі зразки письма знайдені на глині або камені. Більш крихкі матеріали, що використовувалися для письма в різні часи, зазвичай руйнувалися. Найдавнішими відомими книгами є глиняні таблички Месопотамії та папірусні сувої Єгипту. Існують зразки обох типів, що датуються початком 3-го тисячоліття до н. е. Першим автором, відомим за ім’ям, була Енхедуанна — верховна жриця месопотамського царства Аккад і донька його правителя Саргона (царював бл. 2334–2279 рр. до н. е.). Вона написала численні поетичні твори, а також храмові гімни та міфи.

Крім папірусу та глиняних табличок у Стародавньому світі використовували і інші матеріали для письма – воскові таблички у Римі, шовк у Китаї. Особливе місце зайняв пергамент – матеріал зі шкір тварин, що на відміну від папіруса не боявся вологи і не розсипався при згинанні. Міцний, довговічний і багаторазовий він більш ніж на 1000 років став найпопулярнішою письмовую основою. Найвищою якістю вирізнявся велень (лат. vellum) — пергамент із тонкої шкіри новонароджених телят. Він був настільки тонким і білим, що вважався матеріалом для найрозкішніших видань.

Справжню революцію здійснило винайдення друкарства. До цього кількість рукописних книг у Європі обчислювалася тисячами, лише через 50 років існування друку, було вже понад 9 000 000 книг. Це вказує на вплив друкарського преса, швидкість, з якою він поширювався, потребу в штучному письмі (шрифті) та вразливість письмової культури до того часу. Якщо до друкарства знання були привілегією еліти, то з розвитком друкованих видань стали доступні всім. Окрім бурхливого розвитку науки релігійної реформації, це також привело до стандартизації мов і формування національної свідомості в тому числі і в Україні.

Українські друкарні активно фінансувалися козацькою старшиною та гетьманами, наприклад Іваном Мазепою. Друк дозволяв поширювати універсали, маніфести та історичні хроніки (як-от Літопис Самовидця чи Грабянки), формуючи в народу спільну історичну пам’ять та розуміння своїх прав. Для України друкарство стало «технологією опору». Воно дозволило зберегти ідентичність, мову та віру в часи, коли територія була поділена між іншими імперіями. Книга була не просто носієм інформації, а символом того, що українська культура існує, розвивається і має майбутнє.  

Видання з фонду НІБУ:

Тимошик, Микола Степанович. Її величність – книга. Історія видавничої справи Київського університету / М. С. Тимошик. – Київ : Наша культура і наука, 1999. – 306 с. : іл. 

Киричок, Олександр Борисович. Писемність як політичний феномен: зміст, атрибути, форми репрезентації: (на прикладі дослідження писемної спадщини Київської Русі) / О. Б. Киричок. – Київ : Український Центр духовної культури, 2016. – 330, [2] с. 

Огієнко, Іван. Історія українського друкарства / І. Огієнко ; упоряд., авт. передм. М. С. Тимошик. – Київ : Наша культура і наука, 2007. – 536 с. : фот. – (Видавничий проект Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) “Запізніле вороття”). 

Терещенко-Кайдан, Лілія Володимирівна. Грецький та слов’янський рукописний світ у паралелях та особливостях розвитку духовної культури XVII–XVIII ст.: монографія / Л. В. Терещенко-Кайдан ; М-во культури України, Нац. акад. керівних кадрів культури і мистецтв. – Київ : Міленіум, 2016. – 512 с. : іл. 

Николишин, Олександр. Кістка дракона. Історія китайської писемності в 50 ієрогліфах / О. Николишин. – Київ : Смолоскип, 2021. – 128 с. : іл.