Андрій Лівицький

9 квітня 1879 р. на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії, у шляхетній родині народився Андрій Миколайович Лівицький – український правознавець, громадський, політичний і державний діяч. Освіту майбутній політичний лідер здобув у Прилуцькій гімназії, Колегії Павла Ґалаґана та на юридичному факультеті Київського університету. Зі студентських років Андрій Миколайович брав активну участь в українському національному русі, очолював студентську громаду, за що був неодноразово заарештований. Від 1901 – член Революційної української партії, згодом один з провідних діячів Української соціал-демократичної робітничої партії. 

За Української Народної Республіки Лівицький належав до ключових політичних діячів, обіймаючи стратегічні державні посади: член Центральної Ради, очільник Міністерства юстиції та Міністерства закордонних справ. Окрім виконання обов’язків заступника Голови Ради Народних Міністрів, він керував дипломатичною місією УНР у Польщі. Його внесок у державне будівництво відзначений участю в організації Трудового Конгресу України, який у січні 1919 року ратифікував Універсал про Злуку УНР та ЗУНР.

Після поразки визвольних змагань виїхав до Польщі, згодом до Німеччини. Особливе значення діяльність Андрія Лівицького набула у міжвоєнний період, коли він очолив український визвольний рух. Після загибелі Симона Петлюри він перебрав на себе повноваження Голови Директорії та Головного отамана військ УНР, згодом ставши Президентом УНР в екзилі та забезпечивши тяглість державного суверенітету України за кордоном.

Великою мірою завдяки його зусиллям державний центр УНР не припинив існування після окупації України більшовиками, а продовжував діяти як легітимний представник українського народу за кордоном. Це одна з постатей, які забезпечили «міст» між незалежністю 1917–1921 років та сучасністю. Завдяки системі, яку він будував, у 1992 році останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк зміг офіційно передати клейноди та повноваження першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку.

Помер Андрій Миколайович Лівицький 17 січня 1954 р. у німецькому місті Карлсруе. 1965 р. перепохований на українському цвинтарі святого Андрія в Бавнд-Бруці штат Нью-Джерсі, США.

Видання з фонду НІБУ:

Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки): до 140-річчя з дня народження Андрія Лівицького (1879–1954), видатного українського державного і громадсько-політичного діяча, правника / Український ін-т нац. пам’яті ; упоряд., вступ. ст., ред. Я. Файзулін. – Київ : Фенікс, 2019. – 687 с. : іл., портр.

Мазепа, Ісаак Прохорович (1884—1952). Україна в огні й бурі революції 1917–1921 Т. 1 Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія / І. П. Мазепа. – 209, [3] с.

Срібряк, Ігро Володимирович. Обеззброєна, але нескорена: інтернована Армія УНР у таборах Польші і Руминії (1921-1924 р.р.) / І. В. Срібряк ; Інститут дослідження модерної історії України. – Київ ; Філадельфія, 1997. – 187 с. : іл.

Шульгин, Олег Якович. Без теорії. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині / О. Я. Шульгин ; ред. Г. Й. Удовенко. – Київ : Юрінком Інтер, 1998. – 352 с. – Автентичне відтворення видання 1934 р.