Народився засновник найстарішої кінокомпанії в світі

10 травня 1864 р. народився французький кінопродюсер і підприємець Леон Гомон – засновник найстарішої в світі кіностудії, що працює до сьогодні.

Кінематограф — це ілюзія руху, що створюється шляхом запису та подальшого швидкого проектування багатьох нерухомих фотографічних зображень на екран. Виникнувши у XIX ст. як продукт наукових пошуків, кіно перетворилося на засіб масових розваг і комунікації, а сьогодні воно є багатомільярдною індустрією.

Жодна людина не винаходила кіно одноосібно. У 1891 р. компанія Едісона успішно продемонструвала прототип Кінетоскопа, який дозволяв переглядати рухомі картинки одній особі за раз. Перша публічна демонстрація Кінетоскопа відбулася у 1893 р. До 1894 р. апарат вже мав комерційний успіх, а публічні зали були відкриті по всьому світу. Першими, хто представив проекцію рухомих зображень платній аудиторії, були брати Люм’єр у грудні 1895 р. у Парижі, Франція. Вони використовували пристрій власного виробництва — Сінематограф, який поєднував у собі камеру, проектор та принтер для друку плівки. Приклад Едісона і братів Люм’єр надихнув французького підприємця Леона Гомона на створення власної кіностудії. Саме на студії Гомон працювала перша в світі режисерка Аліс Гі-Блаше, яка зіграла ключову роль у становленні ігрового кіно.

До 1914 р. було сформовано кілька національних кіноіндустрій. На той час домінували Європа, Росія та Скандинавія; Америка була значно менш важливою. Фільми ставали довшими, а розповідь, або наратив, перетворилася на панівну форму. Оскільки все більше людей платили за перегляд фільмів, індустрія, що виникла навколо них, була готова інвестувати більше грошей у їх виробництво, розповсюдження та показ, тому створювалися великі студії та будувалися спеціалізовані кінотеатри. Перша світова війна сильно вплинула на кіноіндустрію Європи, і відносна значущість американської індустрії зросла. Перші 30 р. існування кінематографа характеризувалися зростанням і зміцненням промислової бази, ростом популярності повествовальної форми та удосконаленням технологій.

Перші спроби додати синхронізований звук до проектованих зображень передбачали використання фонографічних циліндрів або дисків. Перший повнометражний фільм із синхронізованими діалогами, «Співак джазу» (США, 1927 р.), використовував систему Vitaphone компанії Warner Brothers, де для відтворення звуку до кожної котушки плівки додавалася окрема платівка. Ця система виявилася ненадійною і незабаром була замінена оптичною звуковою доріжкою змінної щільності, що записувалася фотографічним способом уздовж краю плівки. Спочатку ця технологія розроблялася для випусків новин, таких як Movietone.

Колір спочатку додавали до чорно-білих стрічок шляхом ручного розфарбовування. До 1906 р. принципи розділення кольорів використовувалися для створення так званих «природно-кольорових» рухомих зображень за допомогою британського процесу Kinemacolor, вперше представленого публіці 1909 р. Проривом стала технологія Technicolor, представлена 1932 р., що зробила картинку соковитою та реалістичною, як у стрічках “Чарівник країни Оз” та “Віднесені вітром”. У 1950-х рр. почалося масове впровадження багатошарових плівок типу Eastman Color, що зробило кольорову зйомку доступнішою та витіснило чорно-білий стандарт. Наприкінці XX ст. кіно перейшло на цифрові матриці, що дозволило проводити тотальну корекцію кольору. Сучасні технології забезпечують мільярди відтінків, роблячи зображення на екрані максимально наближеним до сприйняття людським оком.

Український кінематограф пройшов шлях від перших технічних експериментів до світового визнання, зберігаючи свою унікальну естетику навіть у найскладніші часи. Усе розпочалося 1893 р., коли одесит Йосип Тимченко продемонстрував рухомі зображення за допомогою власного апарату. Скоро у Одесі, Харкові та Львові почали демонструвати історичні хроніки та художні стрічки. Початок українського ігрового кінематографа датується 1911 р., коли режисер Данило Сахненко представив глядачам картину «Запорізька Січ». Сюжет фільму переносив у середину XVI ст., висвітлюючи подвиги легендарного кошового отамана Івана Сірка. Початок XX ст. в Україні також став часом розквіту акторської майстерності. Серед багатьох зірок тогочасного екрана особливе місце посідала Віра Холодна, яка здобула титул справжньої «королеви» німого кіно.

У серпні 1918 р., в період розбудови Української Держави під проводом гетьмана Павла Скоропадського, було видано офіційний наказ про українізацію кінематографа. Результатом цієї ініціативи стала поява «Українфільму» — першої в історії країни державної інституції, що опікувалася питаннями кіновиробництва та прокату. В період Визвольних змагань кінематограф мав важливе значення для пропаганди.

За радянського періоду українське кіно продовжувало розвиток, попри окупацію. Культові фільми Олександра Довженка піднесли вітчизняний кінематограф до світового рівня. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». Наступним важливим етапом стало поетичне кіно 1960–1970-х рр. Це був рух опору радянській ідеології через метафори, фольклор та неймовірну візуальну красу. Фільми Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка та Леоніда Осики, зокрема «Тіні забутих предків», стали маніфестом української ідентичності.

Епоха незалежності для українського кіно розпочалася з глибокої кризи індустрії у 1990-х, після чого у 2000-2010-х роках почалися поступові процеси її відновлення. Важливим кроком у формуванні законодавчої бази стало ухвалення Верховною Радою Закону «Про кінематографію» у січні 1998 року, що визначив напрямки державної політики у цій сфері. 

Справжній перелом стався після подій Революції Гідності. З 2014 року, знаковим моментом якого став вихід історичної драми Олеся Саніна «Поводир», вітчизняні стрічки почали демонструвати високі комерційні результати. Символічним досягненням став 2018 рік, коли українські кінопроєкти вперше за всі часи посіли місця у двадцятці найкасовіших фільмів року в національному прокаті. Сучасне українське кіно активно інтегрується у світовий контекст, перемагаючи на міжнародних фестивалях.

Видання з фонду НІБУ:

Довженко, Олександр Петрови. Сторінки щоденника (1941-1956): 110-річчю від дня народження Олександра Довженка присвячується / О. П. Довженко. – Київ : Вид-во гуманітарної літератури, 2004. – 384 с. 

Фількевич, Микола Олександрович. Довженківці: сторінки нашої історії / М. О. Фількевич. – 2-е вид. доповн. – Київ, 2006. – 179 с.

Госейко, Любомир. Історія українського кінематографа. 1896–1995 / Л. Госейко. – Київ : KINO-КОЛО, 2005. – 461 с. 

Зубавіна, Ірина Борисівна. Час і простір у кінематографі / І. Б. Зубавіна ; Академія мистецтв України, Інститут проблем сучасного мистецтва. – Київ : Щек, 2008. – 447 с. 

Зубавіна, Ірина Борисівна. Кінематограф незалежної України: тенденції, фільми, постаті / І. Б. Зубавіна ; Академія мистецтв України, Інститут проблем сучасного мистецтва. – Київ : Фенікс, 2007. – 296 с.