Луганську повернули його історичну назву

Згадки про перші поселення на території сучасного Луганська, які зафіксовані в писемних джерелах, мають назви Вергунка (від імені зимівника козака Семена Вергуна), маєтність Веселенька, Кам’яний Брід, Красний Яр. У XVIII столітті ці поселення увійшли до складу Кальміуської паланки Запорізької Січі. Вони були досить великими й мали власні церкви. Зокрема, у Кам’яному Броді 1761 року освячено Петропавлівську церкву. 14 листопада 1795 р., за указом імператриці Катерини II, у долині річки Лугань розпочалося будівництво першого на півдні Російської імперії чавуноливарного заводу. Місце обрали через стратегічну близькість до покладів вугілля в Лисячій балці та залізної руди. Керував цим масштабним проектом шотландський інженер Чарльз Гаскойн, чиї технічні рішення заклали фундамент для промислового розвитку всього регіону на десятиліття вперед.

Протягом XIX століття селище навколо підприємства було відоме як Луганський завод. Воно працювало переважно на військові потреби, забезпечуючи армію та флот гарматами і снарядами. Офіційний статус міста та сучасну назву Луганськ поселення отримало лише у 1882 р. Новим поштовхом для розвитку стало заснування наприкінці століття німецьким промисловцем Густавом Гартманом паровозобудівного заводу, що перетворило місто на один із найбільших центрів транспортного машинобудування. Напередодні Першої світової війни завод був найбільшим виробником локомотивів в імперії і також одним з осередків загальноросійського страйкового руху.

Радянський період історії міста позначився масштабною індустріалізацією та неодноразовою зміною назви. На честь маршала Климента Ворошилова місто двічі перейменовували у Ворошиловград. Його ім’я воно носило в період з 1935 по 1958 рр., а потім знову з 1970 по 1990 рр. Щодо національного складу – перепис 1926 року надає відомості, що українцями вважали себе 43,5% містян, а перепис 1939 року свідчить, що 58,7% населення Луганська є саме українцями. Станом на 1935 рік, з 25 шкіл міста 22 були українськими. У роки Другої світової війни місто пережило німецьку окупацію, яка тривала з літа 1942 р. до лютого 1943 р., після чого почалося тривале відновлення промислового потенціалу.

З моменту проголошення незалежності України у 1991 р. Луганськ остаточно повернув своє історичне ім’я. Місто розвивалося як обласний центр із потужним виробництвом тепловозів, труб та продукції легкої промисловості. Архітектурне обличчя міста досі зберігає сліди минулих епох, від старих центральних вулиць з будинками XIX століття до монументальних споруд радянського часу та сучасних духовних центрів, таких як Свято-Володимирський собор.

До початку російського вторгнення 2014 р. Луганськ був великим промисловим та культурним центром східної України з населенням понад 400 тисяч осіб. Місто мало розвинену інфраструктуру та вважалося одним із ключових вузлів машинобудування, де флагманом індустрії залишався завод «Луганськтепловоз». Економічний профіль міста доповнювали підприємства легкої та харчової промисловості, а також потужний сектор малого та середнього бізнесу, зосереджений у численних торгових центрах і на ринках. Освітній та науковий потенціал міста у 2014 р. був представлений десятком вищих навчальних закладів, серед яких виділялися Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля та Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Подальший розвиток Луганська перервала війна. З квітня 2014 року місто тимчасово перебуває під російською окупацією. Луганськ включений Верховною Радою України до переліку міст з тимчасово окупованої території.

Видання з фонду НІБУ:

Історія Луганського краю / ред. В. С. Курило. – Луганськ : Вид-во ДЗ ЛНУ ім. Т. Шевченка, 2008. – 398 с. : іл. 

Пам’ять, закарбована у слові: Письменники Луганщини про Голодомор 1932–1933 років / упоряд. І. Магрицька. – Луганськ : Промдрук, 2008. – 79 с. 

Саєнко, Ігор. Минуле українського козацтва на Луганщині: історичні нариси / І. Саєнко. – Х. : СІМ, 2010. – 99 с.

Чухліб, Тарас Васильович. Донеччина та Луганщина (XVI–XVIII ст.) / Т. В. Чухліб ; НАН України. Ін-т історії України. – Київ : Ін-т історії України НАНУ, 2014. – 105 с. – (Студії з регіональної історії : Степова Україна).