Павло Скоропадський став гетьманом Української держави

Павло Петрович Скоропадський народився у німецькому місті Вісбаден в родині, що належала до старовинного старшинсько-шляхетського роду. Після смерті батька та діда проходив навчання у Пажеському корпусі в місті Санкт-Петербург упродовж 1886–1893 рр. По завершенні навчального закладу розпочав військову службу в чині корнета у складі Кавалергардського полку. Під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. обіймав посади ад’ютанта командувача Східного загону генерал-лейтенанта Федора Келлера, командира п’ятої сотні другого Читинського козачого полку, а згодом — ад’ютанта головнокомандувача російськими військами на Далекому Сході генерала від інфантерії Миколи Ліневича.

Після повернення до Санкт-Петербурга був призначений флігель-ад’ютантом російського імператора Миколи II з присвоєнням чину полковника. Надалі проходив службу на посадах командира 20-го Фінляндського драгунського полку (з 1910 р.) та лейб-гвардії Кінного полку (з 1911 р.) У 1912 р. отримав військове звання генерал-майора та був зарахований до імператорського почту. З початком Першої світової війни на чолі полку відбув на фронт. За проявлену звитягу в перших бойових зіткненнях у жовтні 1914 р. був нагороджений орденом святого Георгія IV ступеня. У подальшому командував першою гвардійською кінною бригадою, п’ятою гвардійською кавалерійською дивізією, а також неодноразово тимчасово виконував обов’язки командувача гвардійського кавалерійського корпусу, що вів бойові дії на територіях Прибалтики та східної Польщі. За особливі заслуги у військовій справі був піднесений до звання генерал-лейтенанта. У січні 1917 р. отримав призначення на посаду командира 34-го армійського корпусу, який дислокувався на території України.

Після жовтневого перевороту в Петрограді 1917 р. Павло Скоропадський зайняв рішучу позицію на боці Української Центральної Ради. Він здійснював успішне протистояння більшовицьким силам на Південно-Західному фронті. У грудні 1917 р. фактично очолював українські військові з’єднання на території Правобережної України. Задіюючи загони Вільного козацтва та інші військові підрозділи, він організував роззброєння прихильних до більшовиків частин, чим забезпечив оборону Києва та не допустив їхнього просування до столиці. Після відновлення української державної влади у березні 1918 р. Скоропадський ініціював створення власного політичного об’єднання під назвою «Українська народна громада». Програма цієї політичної партії передбачала встановлення сильної одноосібної влади, яка була б спроможна подолати стан загальної анархії та ліквідувати наслідки більшовицького управління. 

Рівень авторитету Павла Скоропадського серед представників поміркованих і консервативних політичних кіл, а також вищого німецького та австро-угорського військового командування в Україні був надзвичайно високим. Тож коли навесні 1918 р. Українська Центральна Рада, через відсутність боєздатних збройних формувань, невирішеність актуальних соціально-економічних питань і постійні внутрішньофракційні суперечки остаточно втратила свій вплив, саме Павла Петровича було обрано на роль гетьмана. 29 квітня того ж року, за підтримки німецького командування і лояльних йому військ Скоропадський силою взяв владу. Цікаво, що переворот був майже безкровним, оскільки рештки підконтрольних УЦР військ не мали мотивації битися.

Як і планувалося, гетьман проводив авторитарну політику, намагаючись налагодити економіку і боєздатність війська. Одним із першочергових кроків стала відміна земельної соціалізації та повернення права приватної власності.  Крім того він м’яко запроваджував українізацію освіти, культури і релігії. Було засновано Українську академію наук, створено мережу державних університетів, Національну бібліотеку та Національний архів.

Оскільки уряд Скоропадського повернув землю поміщикам, його основними супротивниками були селяни, які на той час складали більшість населення України. Після поразки Четверного союзу в листопаді 1918 р., німецькі війська, що були основною опорою гетьмана, вже не могли захистити його від повстань. Намагаючись заручитися підтримкою Антанти, гетьман 14 листопада того ж року видав грамоту, в якій говорилося про федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Це остаточно зруйнувало його популярність.

Павло Скоропадський був усунений від влади в результаті повстання національно-демократичних сил під проводом Директорії. 14 грудня 1918 р. гетьман змушений був зректися влади, виїхав до Німеччини, де провів решту життя в еміграції. 

Видання з фонду НІБУ:

Реєнт, Олександр Петрович. Павло Скоропадський / О. П. Реєнт. – Київ : Альтернативи, 2003. – 304 с. : іл. – (Особистість і доба). 

Папакін, Георгій. Павло Скоропадський: патріот, державотворець. людина : історико-архівні нариси / Г. Папакін ; Державний комітет архівів України, Центральний архів України. – Київ, 2003. – 282 с. : іл., портр. 

Савченко, Віктор Анатолійович. Павло Скоропадський – останній гетьман України / В. А. Савченко. – Харків : Фоліо, 2008. – 378 с. – (Історичне досьє). 

Мазепа, Ісаак Прохорович (1884—1952). Україна в огні й бурі революції 1917–1921 Ч. 2 Камянецька доба – Зимовий похід / І. П. Мазепа. – 245 с.