Декларація ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок

7 листопада 1967 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок.

В давні часи і середньовіччя Українські землі мало чим відрізнялаися від інших європейських територій в плані прав та обов’язків жінок. Традиційний патріархальний уклад відводив представницям прекрасної статі роль домогосподарок і матерів. Крім домашніх справ і догляду за дітьми, жінки займалися ремеслами, зокрема прядінням, ткацтвом, плетінням. Це значною мірою було зумовлено тим, що володіння холодною зброєю і примітивними засобами виробництва вимагало значної фізичної сили.

Шлюбне законодавство з’явилося на території нашої країни з приходом християнства. До цього широкого поширення мали звичаї умикання (викрадення) і купівлі дівчат. Вибором чоловіка для доньки займалися її батьки. Без жодних перепон практикувалося багатоженство і утримання наложниць, при чому, згідно з “Повістю минулих літ”, мати декілька дружин могли навіть звичайні селяни.

Після хрещення у 988 р. Русь перейняла візантійські церковні акти, які, крім іншого, чітко регулювали шлюб. Згодом вчення церкви було законодавчо доповнене Руською Правдою та Статутом князя Ярослава про церковні суди. Схожі норми продовжували діяти за Речі Посполитої, Російської імперії і Австро-Угорщини – як і раніше чоловік визнавався єдиним представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами та в суді, реєстрував місце проживання сім’ї та мав пріоритетне право опіки та влади над дітьми. Разом з призвищем він передавав жінці і права свого соціального стану.

Остаточне руйнування цього традиційного укладу відбулося в XX ст. Просвіта населення зменшила авторитет церкви, потужна індустріалізація створила для жінок робочі місця і можливості для фінансової незалежності, а революції і світові війни стали каталізатором, адже чоловіки масово гинули і були зайняті на фронті, тож робочих рук не вистачало.

У Радянському союзі ще з 1917 р. чоловіки і жінки стали формально рівними перед законом. І на практиці це було близько до істини, адже і ті й інші були майже однаково безправні.

Після отримання Україною незалежності у 1991 р. набирає сили рух проти дискримінації жінок. Почали діяти жіночі регіональні об’єднання та клуби, зокрема: Асоціація жінок в агробізнесі в Луцьку, Донецька обласна ліга ділових жінок, Харківський міський центр солідарності жінок творчої орієнтації, “Клуб одесских дам” (об’єднує жінок–директорок підприємств та організацій, а також діячок культури, медицини й архітектури), «Відродження нації» в Тернополі, «Дочки-матері» в Сімферополі, татарський жіночий клуб «Ізгелік» у Києві, Клуб ділових жінок у Ялті. Виникли жіночі політичні партії: «Жінки України», Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, Жіноча народна партія (об’єднана). На кінець 1990-х рр. в Україні вже було зареєстровано понад 100 громадських жіночих об’єднань. У Верховній Раді України першого скликання було лише 2% жінок, а нині у парламенті їх — 21%.